Ласкаво просимо, трон наразі вільний
30
січня 2019 О 10:05
150
Амріта Шер-Ґіл. Не Фріда

Одна з найвідоміших мисткинь в історії Індії і цілком гідна називатися однією з видатних художниць 20-го століття, вона, втім, дуже мало знайома світові. Її називають “індійською Фрідою”, й вони із мексиканською творчинею безумовно знайшли би спільну мову, але не були аж такими подібними, ані в житті, ані у творчості. Та навіть, якщо ви ніколи не чули про Амріту Шер-Ґіл, побачивши її портрети, почувши її історію, ви не зможете просто забути цю жінку. Є в ній самій і в її роботах невимовна магія, сила і безумовний талант. Вітайте січневу героїню рубрики “Календар видатних жінок” — прекрасну і вразливу Амріту Шер-Ґіл.

30-го січня 1913-го року у вельми незвичайній на свій час індійсько-угорській родині Шер-Ґілів народилася дівчинка, яка отримала ім’я Амріта Далма. Батько її — Сардар Умрао Синґх Шер-Ґіл походив з аристократичної пенджабської сім’ї сикхів, мати — Марія Антуанетта Готтсманн-Бактай, в чиїх жилах текла французька та угорська кров, також належала до шляхти, тільки будапешстської, навчалася оперному співу в самого Пуччіні, але зрештою пристала на пропозицію стати компаньонкою індійської принцеси Бамби. Із майбутнім чоловіком Марія познайомилася в Лахорі 1912-го року. Умрао був віддаленим родичем Бамби й подобався принцесі настільки, що вона не заперечувала можливість їхнього шлюбу. Натомість серце чоловіка спалахнуло коханням до її угорської подруги. Вони одружилися за лічені місяці, перебралися в Будапешт, а вже наступного року Марія народила доньку.

Амріті не виповнилося й року, коли родина оселилася в маєтку на Будайському пагорбі, по сусідству з добірною заможною публікою. 1914-го року Марія народила другу доньку Індіру. З початком Першої світової війни чималі кошти, що Умрао регулярно отримував від своєї індійської родини, припинили надходити. Гроші танули, тож молодому подружжю з дітьми довелося шукати прихистку у батьків Марії. Їхнім домом на наступні декілька років став маленький заміських маєток на березі Дунаю в Дунахарасті. Саме в його буйно-квітучому саду маленькі Амріта й Індіра познайомилися зі своїм кузеном Віктором Еґаном. Діти бавилися у звичайні ігри, читали вголос і вигадували історії, тікали на берег річки, аби залучити до своїх розваг сільських малюків. І якщо Індіра сприймала Віктора суто як брата, Амріта відчувала дещо глибше й романтичніше. Тоді ж вона почала малювати. Спочатку її захопило створення ілюстрацій до казок, що на ніч розповідала мама, та вже незабаром дівчинка замальовувала все, що бачила, не випускаючи з рук жоден клаптик паперу, поки не залишала на ньому хоча б маленький ескіз.

Родина Шер-Ґілів (1916)

1918-го року під час епідемії іспанського грипу маленька Амріта важко захворіла. Батьки вже прощалися із нею, але дитячий організм подужав хворобу. По завершенні війни Умрао прагнув чимскоріше повернутися в Індію, однак британське посольство відмовило родині Шер-Ґілів у переїзді. Домогтися дозволу повернутися додому Умрао вдалося тільки 1921-го року. Марія наполягла, аби перед мандрівкою в Індію, дівчата побачили Париж. Амріта була в абсолютному захваті від експозиції Лувру, і тільки впевнилася у своєму прагненні стати художницею.

Після повернення в Індію Умрао вагався, де саме слід оселитися з родиною, і кінець кінцем, обрав великий маєток у Шимлі на півночі країни. У затишку і достатку, Марія нарешті отримала можливість зайнятися освітою доньок. Крім загальних знань і вивчення мов, мати приділяла чималу увагу музикуванню дівчаток на фортепіано і скрипці. Також вона знайшла для Амріти вчителя з живопису. Спочатку це був британський майор Вітмаш, а затим — відомий портретист Гел Беван Петман. Останній розгледів у Амріти неабиякі здібності, й наполягав, аби дівчинка навчалася в художній школі Лондона чи Парижа. Однак Марія раптом почала дивитися вбік Флоренції, й переконала чоловіка, що пожити певний час в Італії дівчаткам буде напрочуд корисно.

Направду, жінкою керувала не стільки турбота про освіту доньок, скільки особисте захоплення одним італійським скульптором, який часто відвідував їхній дім, поки не повернувся на флорентійську батьківщину. Пристрасть Марії не охолола навіть коли вона дізналася, що скульптор одружений. Бідолашний Умрао нічого не підозрював, тож виділив жінці необхідні кошти на мандрівку і проживання у Флоренції.

Амріта (праворуч) із сестрою Інідрою (1923)

1924-го року Амріта була зарахована до католицької школи мистецтв Санта-Аннунциата, але нічого путнього з того не вийшло. Дівчинка ненавиділа атмосферу й набожність цього закладу, а тому всіляко виявляла непокору, одного разу навіть публічно роздяглася задля протесту. Певно, Амріту б таки вигнали зі школи з ганьбою, але Марія встигла забрати доньку звідти раніше. Її флорентійський роман несподівано завершився, й вона вирішила повернутися до чоловіка.

Втіха Амріти була недовгою: в Шимлі її знову запроторили до католицької школи. Страждаючи від суворих правил і щоденних відвідин церковної меси, Амріта написала батькові листа, де наполягала на тому, що вона — атеїстка і їй там не місце. Ймовірно, батьки би наполягали на продовженні її навчання, але лист потрапив до рук настоятельки, і та зробила дівчинці неабияку послугу, відрахувавши її. Домашнє навчання і мандри Індією стали частиною життя юної Амріти. 1927-го року дім Шер-Ґілів відвідав брат Марії — художник та етнограф Ервін Бактар. Він був у захваті від картин небоги, наполягав на її роботі над портретами з натури, а зрештою переконав Умрао пожити з родиною певий час у Парижі, оскільки це місто найліпше пасувало для художньої освіти Амріти.

Дівчині було шістнадцять, коли вона вдруге опинилася у Франції. Шер-Ґіли арендували дім неподалік від Єлисейських полів. Батько займався дослідженнями санскритської та персидської літератури, мати активно знайомилася з паризькою богемою, влаштовувала статечні прийоми і розкішні вечірки. Амріта й Інідра, тим часом, навчалися музиці в школі Альфреда Кокто. Втім, незабаром Амріта залишила заняття, аби повністю присвятити себе живопису і налагодженню власних мистецьких зв’язків. Вона досконало оволоділа французькою і, зі своїми витонченими манерами й аристократичним бекґраундом, легко могла увійти до вищого світу, однак, екзотичну зовні і всередині, чуттєву й допитливу, Амріту вабив Латинський квартал, з його невибагливими, проте строкатими кав’ярнями та неформальними художніми студіями.

Автопортрет

Своєрідним покровителем таланту дівчини став друг сім’ї Шер-Ґілів угорський художник Йожеф Немес, він влаштував молодій художниці зустріч із професором П'єром Вайантом з художньої академії Ґранд-Шом’єр, і вже за тиждень Амріта почала там навчатися. Втім, її бажання чимскоріше опанувати власний стиль, укупі з несподіваним апендицитом, перервали академічні заняття. Щойно дівчина одужала, Йожеф Немес підключив свої зв’язки, аби вона опинилася серед студентів Національної вищої школи красних мистецтв, й хоча вона була замолода, щоб її офіційно залучили до навчання, роботи Амріти так сподобалися художнику й викладачу Люсьєну Сімону, що він запросив юнку приєднатися до його майстерні. Наступні три роки життя молодої художниці були пов’язані з навчанням у Сімона. Дівчина виявляла не лише неабияку обдарованість, але й дивовижну працездатність — з 1930-го по 1932-й роки вона створила понад шістдесят картин. Це були портрети, автопортрети, натюрморти і пейзажі. Щороку Амріта Шер-Ґіл отримувала перші призи школи за свої роботи. Сімон зауважував, що одного дня матиме за честь називатися її вчителем.

Амріту вабили брутальні й еротичні образи, розкуті, звабливі або, навпаки, ті що втратили привабливість, жінки й чоловіки. Її картина 1931-го року під назвою “Торс”, на якій художниця зобразила власне тіло, викликала чимало захоплень і суперечок у мистецьких колах, але талант Амріти ніхто не ставив під сумнів.

Картина "Торс"

Ці роки для дівчини стали не лише вирішальними у її становленні, як художниці, але й бурхливими в особистому плані. Відомо, що вона зустрічалася як з чоловіками, так і жінками. Їй приписували роман із найкращою подругою і колежанкою — Марі Луїзою Чассені, однак сама художниця заперечувала інтимність їхніх стосунків. Хвилюючись за репутацію доньки, Марія почала натякати їй на пошуки нареченого. Захоплена з дитинства кузеном Віктором Еґаном, Амріта одразу подумала про нього, та не такого зятя хотіла Марія.

Тим часом, думки про Віктора дійсно бентежили дівчину. Вона відвідала Будапешт, де Віктор вчився на лікаря. Вони почали дружнє листування, що досить скоро перетворилося на пристрасний і сповнений сподівань на шлюб діалог. Аж ось, Марія знайшла ідеального кандидата на роль майбутнього чоловіка Амріти — елегантного і заможного аристократа з Акбарпура, родича Верховного судді Юсуфа Алі Хана. Юсуф вельми вдало опинився у Парижі і був представлений дівчині. Й хоча сама ідея матері влаштувати її особисте життя була чужою для Амріти, вона мусила визнати, що Юсуф — чарівний і звабливий молодик.

Дівчина перервала невизначені стосунки з Віктором і почала зустрічатися Юсуфом. Скромністю чи стриманістю потенційний наречений не відзначався, їхні стосунки швидко переросли в інтимний зв’язок. Та крім того, чоловік виявися напрочуд полігамним партнером, тож думки про шлюб із ним Амріта відкинула, проте незабаром виявила, що вагітна, ще й отримала від Юсуфа венеричну хворобу. Вісімнадцятирічна дівчина була в розпачі. Кому достатньо близькому та з медичним досвідом вона могла довіритися? Звісно, Віктору.

Амріта у паризькій студії (1932)

Без зайвих запитань він зробив аборт і вилікував кузину, та емоційно Амріта була спустошена. Протягом 1932–33-го років вона створила всього декілька портретів, але мала безліч романів, у яких сподівалася загоїти душевні рани. Все було марно, й дівчина замислилася про повернення в Індію. Париж, та й Європа загалом, здавалися їй похмурою пасткою, втім, наостанок вона зважилася знову відвідати Віктора в Будапешті. Вона не могла сподіватися на те, що він чекав її, але той факт, що колишній наречений зустрічається з іншою жінкою, все одно став для Амріти болісним відкриттям. На певний час вона відклала мандрівку в Індію, й намагалася забутися серед веселих розкутих вечірок, де рікою лився алкоголь, пробували різні наркотики, пристрасно займалися сексом із незнайомцями. Історія повторилася — через кілька місяців Амріта стояла перед дверима Віктора вагітна й просила, аби він допоміг їй як лікар. Цього разу оперція пройшла з ускладненнями: дівчина понад місяць провела в лікарні між життям і смертю, а щойно одужала, написала батькам у Париж, що хоче повернутися в Шимлу. На її подив, ані Марія, ані Умрао не були в захваті від такого рішення. Умрао висловлював занепокоєння щодо моральної поведінки дочки, й не міг дозволити їй оселитися з ними в індійському домі. Зрештою, Шер-Ґіли прийшли до компромісу: сім’я повертається в Індію, але Амріта житиме не в Шимлі, а в Амрітсарі.

Наприкінці 1934-го року художниця нарешті занурилася у культурну спадщину Індії, як мріяла, і навіть змінила європейські вбрання на тридиційне сарі. Її мистецький стиль також кардинально змінився — став більш етнографічним. Вона зображала життя і культури корінних народів Індії, використовуючи соковиті барви, прості і чіткі лінії. Її перше полотно було завершене через два місяці по приїзду й називалося “Три дівчини”. За декілька років ця картина була відзначена золотою медаллю Бомбейского мистецького товариства, а Амріта Шер-Ґіл отримала статус талановитої індійської мисткині.

Картина "Три дівчини"

Помітивши зміни в поведінці Амріти, батьки не могли не піти на примирення з нею. Молода жінка більше не здавалася непутящою. Вона повернулася у родинний маєток, організувала поруч із ним студію, де працювала з рання до вечора. Незабаром вона показала десять свіжих своїх картин фахівцям зі Спілки образотворчих мистецтв Шимли, що опікувалася організацією найліпших художніх виставок у країні. П’ять із запропонованих Амрітою полотен були відхилені, проте інші справили враження. Картина “Розмовна п’єса" була удостоєна престижної премії Фарідкот, але художниця не сприйняла це як перемогу. Вона вважала, що картини які відхилили, сильніші за ті, що були прийняті, і відмовилася від премії. Вона пішла навіть далі, вирішивши надалі відправляти всі свої роботи виключно у Францію.

1935-го року, серед інших, Амріта Шер-Ґіл створила три легендарні картини: “Мати Індія”, “Жінки з пагорбів” та “Чоловіки з пагорбів” — всі зображали представників нужденних племен, які, втім, не втратили гідності. Того ж року в її житті з’явився британський журналіст Малкольм Маґґерідж, відомий своїми скандальними матеріалами про вископоставлених чиновників Калькутти. Він підійшов до неї, щойно помітив здалеку. Незвичайна зваблива зовнішність молодої жінки вразила Малкольма, а те що Амріта виявилася до певної міри європейкою, захопило ще більше. Їхнє спілкування досить швидко переросло у любовні стосунки. Малкольма радо запрошували до маєтку Шер-Ґілів, хоча він і Амріта надавали перевагу усамітненням в її студії. Мистецький талант жінки Малкольм сприйняв без ентузіазму, а свій портрет руки Амріти навіть не вважав достатньо достовірним. Однак художниця захопилася британцем не на жарт, тому болісно сприйняла звістку про його повернення в Лондон.

Амріта (1936)

Наступні два роки Амріта багато подорожувала Інідією, шукаючи і знаходячи натхнення у зразках традиційного мистецтва й живих людях. Саме тоді вона остаточно визначилася із власним стилем і приналежністю до індійської культури. “Європа належить Пікассо, Матіссу, Браку… Індія — тільки моя!” — зізнавалася вона у листах.

Несподівано для себе самої Амріта відновила листування з Віктором. Батьки не пручалися їхнім стосункам, тож 1938-го року вони взяли шлюб. Молодята оселилися у Ґоракхпурі поблизу Непалу. Художниця багато працювала, експериментувала, вкладаючи у свої полотна певні соціальні меседжі. Попри те, що її родина здавна була досить міцно пов’язана з британським урядом, Амріта, як і її батько, симпатизувала ідеям незалежності Індії, захоплювалася Махатмою Ґанді і Джавахарлалом Неру. Останній навіть відвідував її студію 1940-го року.

Здавалося, між нею та Віктором була ідилія, проте обидва дозволяли собі побічні любовні зв’язки, особливо, коли бували в Європі. 1941-го року подружжя перебралося в Лахор. Амріта інтенсивно готувалася до великої сольної виставки у головному культурно-мистецькому центрі міста, аж раптом захворіла. Свідки стверджували, що жінка втратила свідомість і, не приходячи до тями, померла за декілька днів. Їй було лише двадяцть вісім, але по собі вона залишила понад сотню картин.

Мати Амріти була переконана, що саме Віктор убив її доньку. Чи мала вона на увазі отруєння, чи черговий аборт, що обернувся сепсисом — невідомо. Наступного дня після смерті дружини Віктор був заарештований британським індійським урядом, як національний ворог, оскільки Велика Британія оголосила Угорщині війну, тож він навіть не мав змоги провести Амріту в останню путь.

Амріта (1937)

Смерть доньки важко вразила Марію. Після кількох невдалих спроб самогубства, 1948-го року вона застрелилася з чоловікового пістолета. Після цих втрат Умрао разюче постарів і почав втрачати пам’ять. Останні роки він доживав у родині молодшої дочки Індіри в Шимлу та Делі.

Мистецький спадок Амріти Шер-Ґіл офіційно став національним культурним надбанням Індії, але не вийшов за її межі, в усіх сенсах. Поза індійськими кордонами існує всього до десяти робіт художниці. Це вплинуло і на відомості про Амріту: у світі її знають дуже мало, й, певно, найзнаковіше звання, що вона отримала від західних мистецтвознавців — “індійська Фріда Кало”, та й то радше через зовнішню схожість із мексиканською мисткинею, ніж через стилістику. Втім, цікавіть до постаті та унікального мистецтва Амріти дедалі зростає. Її картини ваблять, зачаровують, вражають. Хтозна, можливо незабаром ми говоритимемо про цю талановиту індійсько-угорську жінку не менше, ніж про Фріду?

Олександра Орлова
Автор:
Олександра Орлова
comments powered by HyperComments